Одне з найприємніших відчуттів від знайомства з культовою класикою - коли вона застає тебе зненацька своєю жанровою належністю чи геймдизайнерським уклоном, якого ти не очікуєш, представляя собі її геймплей дещо інакше, більш традиційно і просто в своїй конструкції.

Наприклад, я люблю згадувати в таких випадках ремейк першого Resident Evil, який на практиці виявився не стільки хоррор-екшеном, скільки просторовою головоломкою зі значним фокусом на макроменеджмент ресурсів і противників.

Те ж саме з Max Payne - це не стільки шутер від третьої особи з видовищним слоу-мо режимом, скільки ритм гра з елементами попереднього планування по типу Hotline Miami. Сходу тебе зустрічають високою складністю, через що противники можуть відправити героя на той світ швидше, ніж ти побачиш їх на екрані (тутешні кемпери - один з найбільш сумнівних геймдизайнерських рішень гри доречі) і як результат - кнопку збереження я тут прожимав напевно більше, ніж в будь-якій іншій грі. І так, раз за разом, тобі доводиться запам'ятовувати положення, таймінги та зброю ворогів, щоб при наступному траї, зберегти якомога більше здоров'я, або хоча б протриматись до кінця рівня.

Сіквел Макса, наскільки пам'ятаю, був вже більш толерантним в плані складності і простим та прямолінійним коли справа заходила за енкаунтери, що разом зі значно відшліфованими механіками робили з нього явно більш кінематографічне видовище, що само по собі не є добре чи погано, просто інакше. Тож очікуючи від оригіналу більш-менш того ж досвіду що і від MP2 свого часу, тільки з меншим блиском, гра приємно здивувала своєю самобутністю і унікальним характером як в геймплеї, так і презентації.

Тепер обидві гри у серці, кожна за свої особливі риси ❤️